РОМАН З ДИСКУРСОМ

(Солом?я Павличко. Дискурс модерн?зму в укра?нськ?й л?тератур?. К.: Либ?дь, 1997.-360с.)

Сьогодн?, коли вся "продвинута" Рос?я зачитуться романом В?ктора Пел?в?на "Чапа?в ? Пустота", у якому безсмертний Василь ?ванович виступа? Майстром Дзену ? збер?гачем дгарми, укра?нськ? ?нтелектуали майже поголовно полинули в лектуру, яка, на перший погляд, аж н?як не може бути атракц?йною. У кожному раз?, л?тературознавч? досл?дження р?дко конкурують читабельн?стю або сугестивн?стю з творами суто художн?ми. Вт?м, ?снують винятки: досить згадати усп?х, який свого часу здобула праця М.М. Бахт?на "Творч?сть Франсуа Рабле ? народна культура середньов?ччя та Ренесансу" або культуролог?чний бестселер Й.Гейзинги "Ос?нь Середньов?ччя". Перел?к цих винятк?в можна продовжувати, але зупинимося на рецензован?й прац?, яка сво?ю винятков?стю ? актуальн?стю мало поступа?ться згаданим книгам.

Монограф?я Солом?? Павличко вводить читача у дискурс, який - неймов?рно, але факт,- донин? зазна? р?зноман?тних репрес?й з боку пан?вно? попул?стсько? парадигми у ?? л?тературному вт?ленн?,- вистачить поглянути на такого понурого нос?я тривалого минулого часу як "Л?тературна Укра?на".

Приск?пливо анал?зуючи й талановито деконструюючи широкий фактичний матер?ал - в?д теоретичних текст?в до приватних лист?в та мемуар?в,- досл?дниця проявля? архетипний сюжет двох останн?х укра?нських стор?ч, який може вразити не лише л?тературознавц?в, а й ?сторик?в культури та анал?тик?в глибинно? психолог??. Уже сама деф?н?ц?я цього сюжету не т?льки пропону? прийнятну в?дпов?дь на питання "чому модерн?зм ?з дискурсу не перейшов у художню практику", а й ставить значущу крапку в ус?й ц?й несамовит?й "?стор??" перверс?йного зв'язку двох нер?вноправних партнер?в ("сво?р?дн?й метафор? нашого часу", як зазнача? С.Павличко). Водночас ця поставлена нарешт? крапка може стати точкою в?дл?ку для нового або наступного, як кому до вподоби, речення дискурсу.

Серед багатьох п?кантних "гр?х?в", ?нкрим?нованих народницькою критикою в особ?, скаж?мо, С. ?фремова "блакитним трояндам" модерн?зму, була насамперед ?хня т.зв. незаконнонароджен?сть. Прост?ше кажучи, мати Укра?на прижила сво?х модерн?стських байстрюк?в ?з Франц??ю (натурал?зм Золя або символ?зм Малларме); з Н?меччиною (Н?цше); з Польщею (С. Пшибишевський) - словом, з т??ю дев?антною ?вропою, що бачилася тогочасн?й молод?ж? все ж як via. Натом?сть себе народництво ц?лком поважно трактувало феноменом автохтонним ? автентичним, свого роду Батьком, висуваючи в?дтак ?мперативну тезу про необх?дн?сть опертя на "сво?". "Наск?льки автентичним було автентичне?" - слушно запиту? досл?дниця, переконливо доводячи залежн?сть ?фремова ? Франка як ключових постатей народницького дискурсу в?д рос?йського народництва; останн? ж, у свою чергу, було анахрон?чною в?дм?ною еклектично? сум?ш? ?вропейських-таки ?дей та ?деолог?й.

Особливу увагу прид?ля? С. Павличко розглядов? функц?й л?тературно? критики у народницькому дискурс?. Критика, яка, вт?м, не мала автономного статусу в тод?шн?й недиференц?йован?й "?мпер?? Слова", виконувала роль ?деолога культури або ж, в ?нших терм?нах, роль цензора ? супер-его. Така роль зобов'язу?: "як ?деолог вона була не дескриптивна, тобто описова, як прескриптивна, або наказова". Враховуючи той факт, що в ?вроп? прескриптивн? естетики перестали т?шитися усп?хом ще у ХV??? ст., напучування, рецепти ? нетерпимий осуд усього, що не вписувалося в завузьк?, хоч ? плинн? рамки народницько? естетики та етосу, дають п?дстави вважати цю критику в умовах к?нця Х?Х ст. досить "арха?чним феноменом", ?снування якого поглиблювало вже й без того ц?лком зр?лу кризу нормативно? парадигми. Розчарування О. Кобилянсько? й Лес? Укра?нки ?нвективами та директивами Франка, ?фремова або такого ун?куму як Нечуй-Левицький, зм?нилося роздратуванням, а згодом "дорогих метр?в" перестали сприймати всерйоз.

Ще одна ?стотна прикмета народницько? критики - ?? патетичн?сть. "Пафос народництва нев?дривний в?д його дидактизму й морал?заторства, в?д браку об'?ктивного рац?онального погляду на реальн?сть, коли бажане вида?ться за д?йсне, браку власне критицизму, ?нтелектуального п?дходу до предмет?в. В?н пов'язаний ?з надзвичайним почуттям певност? в попередн?й традиц??, з небажанням ?? переглядати або критично анал?зувати". Загалом пафос ? в?дпов?дна риторика та жести з'являються тод?, коли вичаха? перв?сний архе?чний Ерос (л?б?до), коли рвуться беспосередн? зв'язки з трансцедентальним, a м?сце м?стично? причетност? заступа? ритуал ? "в?ра" - в ?деали, прогрес тощо; у цьому план? Франкове "Nie kocham Rusinov" - напрочуд точний самод?агноз, який, власне, може буте ще коротшим: "Не люблю". Не люблю, отож буду каменярем, позитив?стом, реал?стом; буду конструювати й каменувати, тому що любити (породжувати) - не можу. Але под?бний екзистенц?йний проект - лише одна з можливих в?дпов?дей на виклик, створений в?дсутн?стю л?б?доносного Ероса; бо ж ось Ольга Кобилянська (природно, ?? Франко також "не любив") без жодного пафосу зв?ря?ться щоденников?: "Все мо? - чуже мен?. Чуже укра?нство". Однак ?? в?дпов?дь на це фатальне в?дчуження буде принципово в?дм?нною в?д Франково?; вона буде модерною, бо не озиратиметься на втрачений рай ? не комп?люватиме ?м?тац?й та коп?й, видаючи д?сне бажаним; ця в?дпов?дь прозвучить у листах Лес? Укра?нки ? звучатиме так: "Хтось когось любить".

У сво?й монограф?? Солом?я Павличко майже не торка?ться рел?г?йних аспект?в модерного дискурсу, хоча дов?дка про смерть Бога, видана Н?цше, була одним ?з найвпливов?ших чинник?в у формуванн? новочасно? парадигми. З цього приводу припущення про кохання, яке по?днало Лесю Укра?нку й Ольгу Кобилянську, мало б св?дчити про те, що пошуки sacrum в умовах позитив?стично? (як ? постмодерно?) епохи зд?йснювалися не лише у спорожн?лих храмах ? не лише в спробах збудувати нов? храми богам ще не зв?даним (як, скаж?мо, штайнер?вський Гетенаум), але й в одному з найарха?чн?ших (наймодерн?ших) джерел рел?г?йного досв?ду - в сексуальност?, не конвенц?йн?й, однак ? не "усусп?льнен?й". В?дтак "Valse melancolique" Ольги Кобилянсько? та евентуальн? ?нтимн? стосунки двох письменниць можна в?днести до сфери таких р?зних ? в?ддалених, здавалося б, св?дчень, як "Смерть у Венец??" Т. Манна, "Лол?та" В. Набокова, як пристраст? А. Жида, Л. Керрола ? "Коханець лед? Чаттерлей" Д. Г. Лоуренса (до реч?, блискуче перекладений Солом??ю Павличко) або "Книга ?долопоклонства" Б. Шульца; якраз остання з? згаданих назв влучно окреслю? загальну пол?тичну ?нтернац?ональн?сть нашо? доби, яку, зважаючи на пов?домлення Н?цше, можна сформулювати парадоксально: краще багато бог?в, ан?ж жодного. До того ж, под?бне трактування сексуальност? як р?зновиду рел?г?йного досв?ду, а у випадку з Лесею Укра?нкою - ще й компенсац?? ?? затятого антихристиянства, значно продуктивн?ше за в?дчитування в н?й протесту проти патр?архально? культури або вияву пол?тичних переконань, як це робить досл?дниця.

Першим кроком на шляху до модерн?зму як альтернативно? мистецько? ф?лософ?? С. Павличко назива? допов?дь Лес? Укра?нки "Малорусские писатели на Украине" (1899). Перед нац?ональною ?нтел?генц??ю поставало питання культурно? ор??нтац??, в?дтак "другим кроком стала асим?ляц?я зах?дних ?дей... З ?вропейського Заходу прийшло поняття "модерн?зм", що в?дбивало загальне почуття сучасност?-модерност?, пов'язане з? зм?ною естетичних ор??нтац?й, яка в?дбувалася в к?нц? в?ку". У цьому контекст? важливого значення набува? перекладацтво, що не було на той час окресленим жанром ? хибувало р?зними недол?ками - в?д анахрон?чного добору автор?в до неадекватного в?дтворення ?ншомовних текст?в у ?. Франка, В. Щурата, М. Коцюбинського та ?нших. Досл?дниця наголошу? на в?дм?нн?й концепц?? перекладу в Лес? Укра?нки: переклад для не? мав бути "альтернативою народництву, яке спиралося на внутр?шню культурну традиц?ю". На жаль, саме тут досл?дниця чомусь забува? про Пантелеймона Кул?ша, якому належить безсумн?вний пр?оритет у згаданому концептуальному поворот? ("Позичена кобза", 1897), що було ц?лком очевидним ? для М. Рудницького, котрий назвав Кул?ша "першим модерн?стом в укра?нськ?й л?тератур?", ? для покол?ння Зерова. Так само модерними були Кул?шева екзистенц?йна спроба "хут?рсько?" ф?лософ?? як д?яльност?, коли черн?г?вська Мотрон?вка стала прообразом або ж пров?сником гайдеггер?всько? "пров?нц??" ? Шварцвальду; або ?нтел?гентський, суто м?ський ескап?зм Я. Щогол?ва; або ?нтел?гентський-таки алкогол?зм ? атоп?чн?сть А. Свидницького,- словом, усе, що робило цих людей дивоглядами й посм?ховиськом в очах св?ту цього, було модерним - якщо вже говорити про дискурс модерн?зму, а не виключно про текстуальн?сть. С. Павличко чудово все це зна? - так, анал?зуючи твори В. Петрова, вона зауважу?, що його белетристичн? б?ограф??, протилежн? сво?ми ?нтенц?ями до попередн?х культових, апологетичних праць, були кроком уперед "в план? об'?ктивного розум?ння": "Костомаров ? Кул?ш так само змальован? Петровим як модерн?стичн? типи з кафк?анськими настроями",- можна додати, що це змальовування не належало до особистих проекц?й Петрова або ж, у кожному раз?, ц? проекц?? небезп?дставн?. Под?бний недогляд поясню?ться певною концептуальною упереджен?стю само? досл?дниц?, ?? намаганням довести, що "в укра?нськ?й л?тератур? першими модерн?стами були ж?нки. Не можна, однак, не погодитися з висновком, зробленим досл?дницею на основ? анал?зу дискурсу зламу в?к?в: "Дом?нуючий дискурс культури зазнав удар?в, однак не зм?нився радикально. Культура не була модерн?зована, хоча й стала д?алог?чною. Кр?м того, в?дпов?дно до завдань часу модерн?зувалося народництво".

Другий розд?л рецензовано? книги присвячений ?нш?й хвил? модерн?стського дискурсу, зокрема формуванню естетичного простору в альманахах ? часописах початку ХХ стор?ччя. Авторка грунтовно розгляда? спробу М. Вороного структурувати новий напрям в альманас? "З-над хмар ? долин" (1903) на основ? естетизму, який бачився антитезою морал?змов? ? рят?вним засобом в?д л?тературно? кризи; однак дво?ст?сть постави Вороного, його компром?сн?сть ? елементарний страх перед "дорогими метрами" спричинили еклектичн?сть ? невиразн?сть названого альманаху: "В?н (м. Вороний - К. М.) не хот?в ламати реал?стично-морал?стичну традиц?ю, я прагнув поряд з нею ? нав?ть на ?? фундамент? створити щось нове, не маючи достатньо ч?ткого уявлення про те, яким мало бути це нове". Неоформлен?сть модерн?стського бажання, ?нфантильн?сть новонароджуваного дискурсу ? його залежн?сть в?д народництва ще б?льшою м?рою далися взнаки в альманахах так само амб?валентного Коцюбинського - "Хвиля за хвилею" (1900) та "З потоку життя" (1905).

Не маючи в сво?му розпорядженн? метамови статт?, есе, трактату, не вм?ючи створити тако? теоретично? метамови, укра?нськ? протомодерн?сти початку ХХ стол?ття надолужували сво? невм?ння поетичними декларац?ями; якраз у ц?й сфер? "дескриптивност?" виявилося aж занадто, вона поглинула ? власне поез?ю, ? суто ?нтелектуальн? артикуляц??, неможлив? без "детально? аргументац?? ? нав?ть академ?чно? п?дготовки, яко? завжди бракувало укра?нським авторам". У в?ршах Вороного, Олеся та К опису?ться, а не вт?лю?ться творче переживання; ще г?рше, коли абстрактна описов?сть переходить у найпоширен?шу граматичну форму того часу - ?мперативну, продукуючи ус? ц? незл?ченн? "люби", "ц?луй", "лупайте" або, як зауважив колись ?. Бруслинський, "твори у 2-х томах". Авторка слушно зазнача?, що будь-яка з тод?шн?х ?вропейських теч?й - декаданс, символ?зм та ?н. - не мають жодного репрезентанта, творч?сть ? мистецька ф?лософ?я якого представляли б котрусь ?з згаданих теч?й у вс?х ?? аспектах; тим б?льше це стосу?ться окремих шк?л, як? й не були л?тературними школами у власному значенн?, а складали кола б?льш-менш обдарованих еп?гон?в, що групувалися довкола того чи ?ншого л?дера, л?тературний хист якого м?г бути сумн?вним, проте компенсувався тою чи тою харизматичною рисою.

В?дтак про символ?зм у цю пору (не кажучи вже про модерн?зм) як спос?б ?снування говорити не доводиться, позаяк нюанси ? вс? вторинн? ознаки стилю виникають на основ? ц?л?сно? постави, яка передбача? ?нтелектуальну притомн?сть основних критер??в-ор??нтир?в та ?хн?х констеляц?й. Натом?сть "модерн?зм" цього пер?оду - "риторичний, декларативний, не ? глибоким переживанням сучасност?, ?нтелектуальною й емоц?йною потребою, ф?лософ??ю життя й мистецтва".

Кажучи ще прост?ше, цей "модерн?зм" ? ?м?тац??ю гри, але не самою грою. Под?бна ендем?чна ?м?тац?я в Укра?н? - суща кара Господня, чинна досьогодн?; вона вразила не лише культурний, а й пол?тичний, рел?г?йний, економ?чний "житт?в? св?ти", здобувши, до того ж, лег?тим?зац?ю з боку окремих пастор?в постмодерн?зму. ? хоча сама С. Павличко на поз?р скептично ставиться до розр?знення м?ж творч?стю та ?м?тац??ю або ж класичним ? мань?ристичним, запропонованим свого часу Е. Р. Курц?усом, проте ?? власн? тонко проведен? дистинкц?? св?дчать, що розр?знення, може, сформульоване в ?нших поняттях ? на ?нших засадах, ? ?стотним для досл?дниц?, ?, на в?дм?ну в?д прихильник?в коп?ювання коп?й, усе ще ? актуальним. Адже, по сут?, вся ця "?стор?я" з народництвом ? модерн?змом в Укра?н? склада?ться з в?дчайдушних, часто незграбних ? непривабливих спроб останнього вирвати власну ?дентичн?сть у всепоглинаючого "реал?зму без берег?в", уточнити ? по змоз? усталити, зробити тяглим т? чи т? форми сучасно? св?домост?, яка, починаючи в?д Н?цше, не могла утотожнювати себе з позитив?стичною парадигмою, що зум?ла перетравити ? рел?г?йн?сть, ? сексуальн?сть, ? поетичне мешкання людини на земл?,- але це не означа?, що можна знехтувати розр?зненням або, сформулюймо ?накше, що цього розр?знення дасться обгрунтувати знову. В?дтак залиша?ться ствердити, що укра?нський "модерн?зм" початку ХХ ст. в?д Вороного й Олеся, через "Молоду Музу", Хоткевича ? Яцк?ва, ?нтерпритац?я творчост? яких досл?дницею не виклика? жодних заперечень або непорозум?нь, так само, як ? проникливий анал?з ?м?таторського н?цшеанства в дискурс? "Укра?нсько? хати",- ? аж до самого "захованого" модерн?зму 20-х був мань?ризмом (без жодних пейоративних коннотац?й), ?м?тац??ю мовно? гри, започатковано? в ?вроп? Бодлером.

Народництво уособлювало просв?тницьке ratio, тод? як модерн?зм мав репрезентувати ?ррац?ональне; проте, сутикнувшись ?з надто сильною дом?нац??ю, в?н злякався сво?? репрезентативно? рол?, спробував уникнути конфл?кту, який, однак, ? обов'язковою умовою псих?чно? енерг?? або ж енерг??-мови, визнав себе "т?нню", опинившись унасл?док ц??? ?нтроекц?? перед загрозою психозу (який згодом реал?зувався в Т. Осьмачц?) ? в?дсутн?стю адекватно? мови (примусивши замовкнути В. Стефаника, а О. Кобилянську - написати "В нед?лю рано з?лля копала", 1908).

Хоча монограф?я С. Павличко чита?ться з неослабним ?нтересом в?д першо? до останньо? стор?нки, все ж ?? трет?й розд?л "Захований" модерн?зм 20-х: м?ж авангардом ? неокласицизмом" виклика? найб?льше зац?кавлення, позаяк присвячений в?н феноменов? "особливого покол?ння" ? небувалому спалахов? творчо? активност? укра?нських л?тератор?в. Виокремивши п'ять головних напрям?в тогочасного "дискурсу Ки?ва-Харкова" (естетський "модерн?зм", народництво, неокласицизм, футуризм ? пол?тизований л?вий авангард), досл?дниця, переглянувши мистецьк? й ?деолог?чн? засади тод?шн?х часопис?в, довкола яких гуртувалися представники вищезгаданих теч?й ("Шлях", "Л?тературно-критичний альманах" ? "Музагет", "Мистецтво", "Нова генерац?я", "Книгар"), зосереджу? увагу на постатях М. Зерова, М. Хвильового, В. П?дмогильного ? В. Петрова. Питання, висловлене М. Рудницьким: "В якому розум?нню письменство назива?ться ?вропейським, коли воно не ста? н?яким д?яльником в ?вропейськ?й культур?? Що треба вважати ?вропейською культурою - ? яким сучасним духовним потребам яких сусп?льностей мусить в?дпов?дати л?тература, щоб стати джерелом реальних вплив?в, перетворюючи психолог?ю сучасно? людини?" - стало проклятим питанням не лише укра?нсько?, а й ус??? ?вропейсько? теоретично? думки ХХ стор?ччя; так або ?накше його артикулювали - ? спробували в?дпов?сти - найб?льш чутлив? ? викшалтуван? уми в?д Ортеги-?-Гасета до Г.Р. Яусса та Ж. Дерр?ди. Тим б?льшого значення у цьому контекст? набува? "Камена" (1924) Миколи Зерова, сучасниця "Безпл?дно? земл?" (1922) Т.С. Ел?ота ? водночас в?дпов?дь ("ми с??мо пашню у неродюче лоно") на д?агноз, поставлений вже самою назвою ел?отовсько? поеми. Прикро, але С. Павличко майже не згаду? про Зерова-поета ? перекладача, розглядаючи його як л?тературознавця ? критика насамперед. А тим часом герменевтичний анал?з бодай одного орф?чного сонета "Данте" ("В царств? прообраз?в" у перш?й редакц??) м?г би дати глибше розум?ння "неокласичного" дискурсу, консервативний модерн?зм (або ж л?беральний консерватизм) якого вперше за весь п?сляшевченк?вський час зум?в не лише подолати зат?сний для новонароджувано? св?домост? народницький м?ф, не лише уникнути загрози синтетизму, явлено? незабаром у м?ф? про "Нац?онально-орган?чний стиль", а й вийти до джерел м?фу античного, тобто допросв?тницького, в?дродивши у цьму виход? "св?дом?сть в?чного й сьогодн?шнього в ?хн?й ?дност?", за якою ностальг?йно побивався Т. С. Ел?от, ? водночас з тим зробивши ?стор?ю двадцяти шести стол?ть ?вропейсько? л?тератури тяглою ?стор??ю модерн?зму. Досить згадати ту пригоду з гомер?вською навс?ка?ю, яка ожила спочатку в ?дил?чн?й "Орис?" П. Кул?ша (парадигматичн?й постат? для "неокласик?в"), а пот?м на ?нтелектуальному р?вн? пройшла "давньою праос?нню" кр?зь сонети Рильського та Зерова, кр?зь досл?дження П. Филиповича "Кул?шева вар?ац?я сюжету про Навс?каю". Ще яскрав?ше цей вих?д до архе-джерел простежу?ться з зеровському переклад? Верг?л??во? "Ене?ди" - реально антитези "котляревщин? в ?? прото- та постмодерних "аватарах",- у перекладах римських класик?в ? укра?нських латиномовних автор?в, зрештою, у тому дискурс? "похоронно? промови", виголошено? Зеровим латинською мовою над могилою свого сина.

Год? й казати, що жоден з "сучасник?в" Зерова не м?г збагнути того, що в?дбулося на ?хн?х очах, а тим б?льше адекватно назвати; зв?дси походить украй помилкове означення "неокласики", якого, мабуть, уже не вдасться позбутися, тим б?льше, що "гроно п'ят?рне" ?рон?чно прийняло його за самоозначення; поняття, яке заплуту? ? спотворю? умови розум?ння цього явища. Адже сл?д говорити не про "неокласик?в", а про класик?в, до того ж - класик?в европейського модерн?зму, як? зв?льнилися в?д Просв?тництва, не втративши при цьому осв?ченост?. Заради тако? нагоди варто ширше процитувати фрагмент напрочуд ц?каво? ? зм?стовно? статт? Василя ?вашка "20-т? роки ? проблема ?дентиф?кац?? укра?нсько? л?тератури"("Укра?нськ? проблеми", ?1, 1994): "?дентиф?кац?я укра?нсько? культури в?дбувалася в межах т??? схеми, за якою в ?вроп? формувалася нова св?дом?сть в кризов? пер?оди аж до ХV?? ст. Головним структурним компонентом ц??? св?домост? було переосмислене й зм?нене ставлення до античност?. Якщо зах?дно?вропейська цив?л?зац?я перебувала в глибок?й криз?, художньо найповн?ше вт?лен?й у славнозв?сн?й ел?от?вськ?й "Безпл?дн?й земл?", то укра?нська культура в "Камен?" Зерова переживала в?к Петрарки, прагнучи укра?нською мовою в?дтворити античний образ культури як текст. Той клясицизм, що ?снував лиш ?деально, лиш у головах таких поодиноких зах?дний ?нтелектуал?в, як Ел?от або Паунд, був плоттю ? кров'ю укра?нсько? культури. Енерг?я м?ту, що через укра?нське слово вливалася в античн? форми, була й залиша?ться чи не ?диним гарантом тяглости ?вропейсько? духовно? традиц??". Тим б?льше моторошним бачиться ф?зичне знищення нос??в ц??? традиц??, цього живого модерного часу,- оск?льки з?м?тувати ?хню гру не вдалося н? таким еп?гонам, як Маланюк або Барка, н? М. Орестов?, ан? В. Держав?ну, як?, окр?м фатально? вирваност? з контексту й дискурсу, були просто менше обдарованими людьми - або ж обдарованими достатньою м?рою, однак не тим ? не таким даром, як "правдив?" неокласики.

Природно, що в особистост? такого масштабу ? значення або, щоб скористатися юнг?вським терм?ном, мана-особистост?, якою, безумовно, був Микола Зеров, "поети ? п??тики на зразок Вороного, Чупринки або Семенка викликали ?рон?чний скепсис, що артикулювався як у реценз?ях, розкиданих по журналах, окремих саркастичних зауваженнях у в?ршах, нарисах ?з нов?тнього укра?нського письменства та лекц?ях, так ? в "громопод?бному" мовчанн? "дискурс неокласик?в склада?ться з числених пауз, умовчань, найсутт?в?ше з яких окреслю?ться поняттям "?сторичного сьогодн?". Демонстративно не пом?чаючи його, вони висловлювали в такий спос?б свою оц?нку", - пише з цього приводу С. Павличко. Але не можна забувати й про величезну к?льк?сть полем?чно загострених висловлювань, присутн?х у поез?ях Зерова ("Обри", "Страсна П'ятниця", "Саломея" та багато ?нших) у заледь прихован?й або й в?дверт?й форм?, як? стосувалися власне "?сторичного сьогодн?". Назва одного з розд?л?в "Камени" - Media in barbaria - чи не найкраще окреслю? самопочуття поета ? його анахрон?чних "сучасник?в", котр? розплачувалися з ним ненавистю, част?ше неприхованою - як Коряк та Дорошкевич, або прихованим почуттям меншевартост? ? п??тету - як Хвильовий. Мабуть, ?дине сумн?вне твердження, якого припуска?ться С. Павличко в розд?л?, присвяченому неокласикам, - це твердження про обмежен?сть ?хнього ?вропе?зму рамками античност?, символ?зму, "Парнасу" - ? "демонстративною консервативн?стю" в усьому, що, мовляв, за ц? рамки виходило. Це питання потребу? глибшого вивчення, бо, з одного боку, формальн? експерименти дада?ст?в повинн? були викликати в "неокласик?в" реакц?ю, аналог?чну реакц?? на "сво?х" Семенка або В. Пол?щука, з ?ншого ж - прихильне св?дчення Зерова про те, що "В Н?меччин? виростають на велик? л?тературн? постат? проза?ки-експрес?он?сти" (стаття "Два проза?ки") i его вiдкрит?сть та ц?кав?сть до процес?в, що зд?йснювалися (не забуваймо - синхронно, що утруднювало як обсервац?ю, так ? ?дентиф?кац?ю та ?нтерпретац?ю) в н?мецьк?й, французьк?й, рос?йськ?й л?тературах, не дозволяють тлумачити л?беральний консерватизм "неокласик?в" як явище штивне й глухон?ме до ?вропейсько? в?дм?ни модерн?зму. "Неокласики" прекрасно розум?ли, що формальн?, а точн?ше аморфн? ? безпредметн? "експерименти" В. Пол?щука або Гео Шкуруп?я були насл?дком нев?гластва, непевност? та ман?акально? претенз?йност?, а не надм?ром ? грою формотворчих сил, ? що вони, як кожна "зухвала мода", виявляться скороминущими й безпл?дними; ?дине, чого вони не знали, - чи довго триватиме ця деструктивна, анарх?чна "нерон?вська п'ятир?чка", що ?? сповна представляла демонстративна ? по-сво?му, звичайно, траг?чна особист?сть Миколи Хвильового, якому бракувало, за словами авторки, "л?берально? в?дкритост? якраз до нових, сучасний ?дей".

Досл?дниця критично ставиться до тези про модерн?стськ? нам?ри Хвильового ?, перечитуючи "Думки проти теч??", "Укра?ну чи Малорос?ю" тощо, приходить до справедливого висновку про "мес?анськ? настро?, властив? радше для вже в?дцв?лого романтизму" - та, додаймо, комун?зму, секуляризовано? в?дм?ни мес?ан?зму, який не визнавав жодних ?нших св?т?в, окр?м власного кошмару, виконаного, треба визнати, з дотриманням ус?х закон?в цього не такого вже й екзотичного жанру. "Дискурс анти?вропе?зму (як неодм?нний супутник пролетарсько? культури),- пише С. Павличко,- поширювався й роз'?дав л?тературу зсередини".

Переходячи до розгляду ?нтелектуально? прози В. П?дмогильного та В. Петрова, авторка вказу? на такий сутт?вий аспект укра?нсько? л?тератури, як несформован?сть у н?й урбан?стично? св?домост?, що стало одним ?з тривалих чинник?в анахрон?стичност? й антимодерност? л?тератури. Як ? сьогодн?, так ? тод? все впиралося у русиф?кован?сть м?ста.

Нова, модерна мова "неокласик?в", викшалтувана б?бл?отекою, розмовою у сво?му кол?, ун?верситетом, самою арх?тектурою, яка перемага? формотворч? для ментал?тету функц?? природного кра?виду, була чужинською у рос?йськомовному Ки?в? або Харков?; не набагато р?дн?шою була (? залиша?ться) вона для села - до сьогодн? в галицьких селах л?тературну мову називають "панською", на в?дм?ну в?д "нашо?", тобто д?алекту, в?дпов?дно в л?вобережних селах цю ж таки неприкаяну мову величають "бандер?вською". Отож, проза взагал?, а урбан?стична й ?нтелектуальна проза в першу чергу опинилися перед в?дсутн?стю реально? мовно? основи. Тим б?льшо? уваги заслуговують твори П?дмогильного, особливо ж - В?ктора Петрова, безпосередньо причетного до неокласичного "грона".

Валер?ана П?дмогильного важко визнати роман?стом, а його прозу - романами у строгому значенн? цього слова, оск?льки попри незаперечний хист наратора, ерудован?сть ? досконале знання та волод?ння б?льш-менш сформованим у 20-т? роки каноном укра?нсько? л?тературно? мови, п?дсв?чуване до того ж таким ?стотним чинником, як знання мови французько? й систематичне перекладацтво, П?дмогильному все ж бракувало структуруючо?, орган?зовуючо? зд?бност?, що аж н?як не можна списувати на якийсь метаф?зичний "характер стилю ?нтелектуального роману". Парадоксально, але П?дмогильному вадив надм?р того, чого так не вистачало Хвильовому або "на?вному-на?вному" Сосюр?: начитан?сть ? дом?нування чужих, недостатньо засво?них ?дей, як? продовжували говорити власними голосами, що робило неможливим вироблення ?дей власних ? ?хню ?нтеграц?ю у форм? того ж роману, не конче ?нтелектуального. Зв?дси виника? й характерне забарвлення ?рон?? П?дмогильного, який, на в?дм?ну в?д орган?чно? ?рон?? Зерова або Филиповича, ?рон?зу? "чужим" коштом.

Ця орган?чна й орган?зовуюча зд?бн?сть б?льше притаманна В?кторов? Петрову, який, очевидно, ор??нтувався на поширен? зразки любовного роману, певна р?ч, не укра?нського, проте ? в нього давалася взнаки суто "монтен?вська", есе?стична риса: "Розгортаючи й будуючи сюжет, автор н?би втомлю?ться ? в?д роману, ? в?д сво?х геро?в, есе?ст ? критик поступово перемага? роман?ста, Петров почина? говорити сво?м голосом, а пот?м обрива? тв?р узагал?, мотивуючи це тим, що н?чого ц?кавого вже б?льше не б?льше не останеться". Ця перемога есе?ста над роман?стом симптоматична: вона св?дчить про таку задавнену хворобу укра?нсько? л?тератури як недиференц?йован?сть жанр?в та дискурс?в, внасл?док чого поетична риторика перебира? на себе невластив? ?й функц?? теоретичного трактату, а укра?нського роману, як в?домо, не ?сну? ? до сьогодн?шнього дня, попри силу-силенну претенз?й та б?льш-менш вправних ?м?тац?й з безл?ччю арх?тектон?чних зсув?в, композиц?йних провал?в, натяжок ? вс?ляких ?нших, мислимих ? немислимих катастроф. Доброго укра?нського роману, яким зачитувалася б уся "продвинута" ?вропа, як ще зовс?м недавно зачитувалася вона "Нестерпною легк?стю буття" М. Кундери або "Парфюмером" П. Зюск?нда, не ?сну?, в?н помер, не встигнувши народитись, - за одним-?диним ? надзвичайно значущим винятком.

Хоча це прозвучить украй неспод?вано, але ?диним на сьогодн? прийнятним вар?антом роману ? сам "Дискурс модерн?зму в укра?нськ?й л?тератур?" Солом?? Павличко, - з досконало побудованим маг?стральним сюжетом, захоплюючими кол?з?ями, суто романним багатоголоссям, що створю? непередбачуван? до цього в?дчитання знайомих констеляц?й, врешт?-решт, суто романний дискурс цього досл?дження - усе св?дчить про один ?з нечисленних реальних виход?в ?з кризово? ситуац?? для л?тератури ?, в?дпов?дно, л?тературознавства ХХ? стор?ччя. Всев?даючий автор ? попередня форма розум?ння феномена "автора" загинули, як загинуло, скаж?мо, попередн? розум?ння Бога, що дало п?дстави для Н?цше на?вно утотожнити цю в?ртуальну загибель з? смертю "самого" Бога; викрилися психолог?чн? кри?вки вигаданих душ вигаданих персонаж?в, що,власне, й були довжелезним рядом ?м?тац?й, примушуючи невтолений дискурс кружляти в circulus vitiosus, коли "теоретична мова Хвильового в?длунювала в теоретичн?й мов? Шереха-Шевельова, а мова ?вшана - в мов? Костецького".

Вив?льнення дискурсу могло в?дбутися - ? в?дбулося - не через п?знавальний, рац?онал?стичний п?дх?д до нього, а завдяки безпосередн?й еротичн?й причетност?. Сьогодн? художня л?тература не зможе протистояти н? ?нтернетов?, н? маг?чному впливов? fiction, продуковано? незчисленими, устократ ефективн?шими й модерн?шими засобами мас-мед?а - в?д TV до в?део й дал?; це реал?? нашого часу, протест або уникання й вит?снення яких були б неадекватними, анахрон?чними поставами. Але реал?ями ? так само тексти "в?д "Слова" аж до Воробйова"(О. Гриценко), безл?ч запаморочливих сюжет?в, як? й не снилися, ? н?коли не присняться в?део. Гряде нова Glassperlenspiel, побудована за законами реальних факт?в як текст, побудована на текстолог?чн?й, часто марудн?й, але неминуч?й прац?, яка виразно простежу?ться в рецензован?й монограф??, гра заснована на ?нтелектуальному зусилл?, без якого неможлива рекреац?я. Гряде нов?тн?й дискурс ?з безл?ччю можливостей на зм?ну вичерпаному романов?, а його першов?дкривачем, ?, так би мовити, ангелом-пров?стником добро? новини, ? Солом?я Павличко та ?? монограф?я, яка формально залишаючись науковим досл?дженням водночас переступа? меж?, шука? ? пита? в ?нших "сл?д?в", воскрешаючи сво?м трансцендуванням те, на чому майже вс? поставили хрест: можлив?сть письма, можлив?сть тексту - ? насолоди в?д тексту. Одне з найпереконлив?ших св?дчень усп?ху цього роману з дискурсом - його читабельн?сть ? повсюдна читальн?сть.

Повертаючись до пер?оду з 1914 по 1937 р?к з його страх?тливими в?йнами, стражданнями, голодомором, репрес?ями, з ус??ю непривабливою симптоматикою колективного психозу, зауважимо, що пер?од цей повн?стю нада?ться до розгляду в поняттях глибинно? психолог??, зокрема такого неоднозначного ?? в?дгалуження, як вивчення перинатально? проблематики, одним ?з найв?дом?ших представник?в якого ? американський досл?дник Стан?слав Гроф. Хоча сам Гроф не вага?ться перед проведенням прямих аналог?й м?ж ?сторичними под?ями в житт? народ?в та перинатальною символ?кою, ми все ж застосу?мо метафору, а не аналог?ю, зг?дно з якою вищезазначен? моторошн? ексцеси з кров'ю, пожежами, фрустрац??ю й агрес??ю та дом?нуванням червоного кольору включно можна в?днести до впливу третьо? базово? перинатально? матриц?; за класиф?кац??ю Грофа, вона в?дпов?да? стад?? проходження плоду через родовий канал, коли голова немовляти зазна? шалених судомних стискань. Пологи ускладнювалися ще й тим, що мати Укра?на народжувала двох д?тей одразу. Одним ? них став наш сп?льний знайомий, Homo soveticus, вивченням б?ограф?? та ментал?тету якого займалися досл?дники в?д Андр?я Платонова до Зб?гн?ва Бжезинського; другого ц?лком умовно ? екслюзивно можна назвати Homo ludens;а шукаючи арха?чного м?фу про близнюк?в, який дав би змогу окреслити актуал?зований архетип, сл?д зупинитися на б?бл?йних ?сав? та Яков?.

Як можна було того спод?ватися, Homo sveticus - ?сав став улюбленцем сл?пого Батька-народництва з ус?ма його соц?ал?стичними симпат?ями; натом?сть Homo ludens - Як?в був улюбленцем матер?, ? як належить кожному Якову, ем?грував, щоб уникнути розправи з боку брата (в укра?нських умовах ця ем?грац?я була не т?льки зовн?шньою, але ? внутр?шньою). Homo ludens внутр?шньо? ем?грац?? був андеграундом - сторожував, фарбував в?кна на ?золяторних заводах, займався самвидавом ? потихеньку вчився грати в б?сер, а коли його "саджали" - перекладав Р?льке. ?сав, як ? кожен мисливець, полював. Найб?льше в?н любив полювати на Якова. Ще в?н заснував сп?лку письменник?в, програв в?йну в Афган?стан? ? розвалив СССР (не без допомоги Якова). Заняттям зовн?шнього Homo ludens присвячений останн?й розд?л "Дискурсу модерн?зму в укра?нськ?й л?тератур?".

Перше, до чого взялися укра?нськ? л?тератори, опинившись за межами засягу оф?ц?йно? радянсько? ?деолог?? ? перманентно? екзистенц?йно? загороженост?, - почали створювати ?мперативн? формули й заклики, продовжуючи в?дтак сумну традиц?ю попереднього стол?ття. Дискурс Мистецького Укра?нського Руху ?снував у ситуац?? повно? свободи поза будь-якою реальною цензурою, однак його суб'?кти продовжували сам? соб? вказувати на можлив? меж? дозволеного". Солом?я Павличко простежу? суперечливу ?стор?ю МУРу, анал?зу? теоретичн? платформи У. Самчука ("Велика л?тература"), Ю. Шереха ("нац?онально-орган?чний стиль"), детально зупиня?ться на поглядах МУР?вських "?ретик?в" - Ю. Косача та ?. Костецького, ф?ксуючи неадекватн?сть тогочасних терм?н?в, позаяк "новий реал?зм" Костецького, "романтизм" альманаху "ХОРС" та журналу "Звено" були, на думку досл?дниц?, "обережним ? невдалим евфем?змом" модерн?зму. Таким чином, МУР вигляда? на м?н?атюрну коп?ю закрито? пров?нц?йно? Укра?ни, а евфем?стичний модерн?зм ? черговою ?м?тац??ю, або ж, як ? сам феномен ?м?грац??, спробою обдурити час. "Укра?нство ввесь час - прекраснодушне ? замр?яне, воно ввесь час сто?ть поза сво?ю добою" (Ю. Шерех).

Та все ж нав?ть у таких специф?чних умовах ?снувала можлив?сть "ув?йти в час" або, ?ншими словами, в плинний дискурс модерн?зму, бо т?льки в ньому можна виявити сво?часн?сть: реал?зац??ю тако? можливост? стала "Арка" - найц?кав?ший з огляду на проблематику монограф?? "д?п?вський" журнал (який здобув неспод?ване й ?рон?чне продовження в умовах самост?йно? Укра?ни - його в?дродження завдяки зусиллям усього одн??? людини, ки?вського поета Олеся ?льченка, ? хрон?чн? проблеми з? спонсорською п?дтримкою промовисто св?дчать про тривання "перем?щеного" статусу укра?нських ?нтелектуал?в). Автори "Арки" - Шерех, Домонтович, Костецький, Косач, Гн?здовський, в?дчувають цей час сво?м, тобто в?дчувають себе плинними, ще ?накше: вони в?дчувають себе, так само, як ? ?хн?й дискурс. Але, як виявилося незабаром, одного лиш часу ? "себе" недостатньо без власного простору закор?неност?, з якого вони були вилучен?. Згодом л?тературне життя в ем?грац??, за поодинокими винятками, вартими уваги, завмира?. Особливе м?сце в ем?грац?йному контекст? в?дводить С. Павличко "ф?лософов? кризи й несталост?" В?ктору Петрову, що був сво?р?дним ут?ленням релятив?зму. Детально зупиняючись на ключових ф?лософських категор?ях цього письменника, вона грунтовно анал?зу? проблеми, окреслен? творч?стю, в як?й по?днувалися "ц?л?сн?сть ? розпрацьован?сть ф?лософського дискурсу з талантом проза?ка". Заключн? частини монограф?? характеризують глосолал?йну творчу ? "наг?рну" видавничу д?яльн?сть "зап?зн?лого модерн?ста" ?. Костецького та маргинально? постат? В. Барки й З. Бережана, резюмуючи: "амб?валентн?сть, непосл?довн?сть модерного дискурсу спричинила те, що в укра?нськ?й л?тератур? модерн?зм не породив вершинних художн?х явищ або напрям?в". Причини цього маловт?шного висновку криються у т?й несмачн?й сум?ш? вит?снених факт?в ? допущених фантазм?в, як? складають недокшалтовану нац?ональну св?дом?сть, транслюючись нею в ус? сфери сусп?льного життя, не знаходячи разом ?з доктором Сераф?кусом "не т?льки узгодження, а нав?ть м?н?мальних точок дотику м?ж реальним життям та книгами на сво?му стол?".

Тим часом вит?снен? реал?? ? пригн?чен? творч? ?мпульси не зникають безсл?дно, д?ючи приховано й деструктивно, перешкоджаючи ?нтеграц?? ? нац?ональн?й ?дентиф?кац??; якраз л?тература у сво?й безпосередн?й, властив?й рол? символ?чного переживання споконв?ку трансформувала ц? вит?снен? ? не завжди рац?ональн? зм?сти в буд?внич? й адаптуюч? чинники; мабуть, т?льки на так?й трансформац?? може засновуватися ?? модерн?сть для кожного наступного покол?ння, слушна нагода бути "д?яльником" - повертаючись до питання М. Рудницького, - та "джерелом реальних вплив?в, перетворюючи психолог?ю сучасно? людини". Певна р?ч, под?бне припущення не сл?д трактувати як утил?тарне намагання обтяжити л?тературу черговим "завданням" або ж вважати, що трансформац?я - одна-?дина функц?я л?тератури; найкраще означену функц?ю л?тература викону? тод?, коли не здогаду?ться, що вона чинить; але тод?, коли л?тература переста? бути чинною, треба починати "здогадуватися", тож монограф?я С. Павличко, яка у сво?й спос?б претенду? на наближення до розум?ння феномена укра?нсько? л?тератури у ХХ стол?тт?, ? доречною ? напрочуд сво?часною ?н?ц?ац??ю у згаданий ?нтелектуальний процес.

Ц?л?сна концепц?я побутування модерн?стського дискурсу в укра?нськ?й л?тератур? першо? половини ХХ стор?ччя, ч?тко артикульована в прац? С. Павличко, з часом неодм?нно уточнюватиметься, доповнюватиметься й переосмислюватиметься.

Адже минуло всього к?лька рок?в, в?дколи стали досяжними спецсхови б?бл?отек ? арх?в?в, а досл?дження заруб?жних науковц?в почали безперешкодно вступати в ?нтелектуальний об?г ? посутню розмову, без яко? немислима жодна житт?здатна культура. С. Павличко см?ливо залуча? до тако? розмови табуйован? ран?ше теми сексуальност?, приховано? перманентно? в?йни м?ж статями, кризи традиц?йних вартостей ? припустимост? релятивного або, принаймн?, критичного ставлення до тотем?в с?м'?, народу, р?зноман?тних "батьк?в" ? "клан?в", витесаних патр?архальним народництвом. Загальна фем?н?стична спрямован?сть досл?дниц? виклика? ?нтерес ? повагу, бо дос? фем?н?стичний дискурс в Укра?н? не був представлений н? в так?й повнот? й визначеност?, ан? з такою безкомпром?сною в?дверт?стю; ? хоча окрем? положення, спричинен? впливом згаданого дискурсу, можуть видаватися сумн?вними сво?м радикал?змом (як - от твердження про те, що модерн?зм ?з ж?ночим обличчям "став центральним феноменом укра?нсько? л?тератури"), проте ?стотною у цьому випадку ? вже неодноразово згадувана ц?л?сн?сть постави та ?? ?нтернац?ональн?сть. Треба визнати, що саме фем?н?стичному дискурсов? ми завдячу?мо ц??ю насм?шкуватою й водночас приязною легк?стю сутт?вого письма Солом?? Павличко на в?дм?ну в?д здеб?льшого понурих ? зациклених, часто нечитабельнех макабресок представник?в маскул?тного табору. Хтозна, чи не ця фем?на-ан?ма, що не зб?га?ться з жодним традиц?йним уявленням про ж?нку, була геро?нею так само прихованого й ц?лком недосл?дженого "мар?йного" культу в укра?нськ?й поез?? в?д Т. Осьмачки до Григор?я Чубая, не сп?впадаючи при цьому з образом християнсько? Богородиц?; чи не до ц??? та?мничо? "праосен?" посилав рятуватися свою душу Микола Зеров, без сумн?ву, передчуваючи не лише власну траг?чну загибель, а й загибель щойно розкв?тлого у 20-х роках модерн?стського дискурсу Укра?ни: Душе моя! Т?кай на корабель,

Пливи туди, де серед б?лих скель.

Струнка, мов пром?нь, чиста Навс?кая.

http://gilan.uar.net/krytyka

пиш?ть нам: krytyka@gilan.uar.net